Голова диявольського суду, на згадку про свою появу, поклав на стіл руку і випалив на поверхні її відбиток. Після затвердження вироку чорти швидко залишили Трибунал.
Переказ про Диявольський суд є одним із найвідоміших епізодів історії Люблінського Коронного трибуналу. У 1637 році в Трибуналі точився процес убогої вдови з багатим магнатом. Суддя, який займався розглядом цієї справи, виніс вердикт на користь магната, несправедливо засудивши вдову. Скривджена жінка з гіркотою вигукнула, що якби її чорти судили, а не люди, то вирок був би більш справедливим.
Тієї ж ночі писар трибуналу почув, що хтось під’їхав до будівлі, а за хвилину на сходи увійшли незнайомі судді в яскраво-червоних мантіях. Вони наказали відчинити зал засідань, а тоді сіли довкола столу президії і почали розглядати справу вдови. Один з них виступав у якості захисника звинуваченої вдови. Переляканий писар помітив, що різкі риси та зловісні очі суддів мають у собі щось диявольське, а їх вороне волосся маскує приховані роги. Насправді, це були демони, яких Бог послав з метою проведення повторного процесу.
Почався розгляд справи. Обвинувач прихильно описував претензії магната. Полився потік брехливих слів. Коли відзвучав їх спокусливий звук, судді вийшли радитися. І ось писар вжахнувся, бо ж почув вирок на користь вдови, а тоді Христос у трибуналі заплакав кривавими сльозами над людською злістю, що є гіршою за сатанинську, і відвернув голову. Голова диявольського суду, на згадку про свою появу, поклав на стіл руку і випалив на поверхні її слід. Після затвердження вироку демони швидко залишили Трибунал.
Наступного ранку звістка про нічний візит у Трибуналі швидко розійшлася містом, на Ринку зібралися стривожена юрба цікавих. Несправедливі судді, поспішаючи на нову справу, на очах обуреного натовпу, поламали ноги на сходах трибуналу. Вбачаючи в цьому прояв Божого гніву, люди покликали священиків і під час церемоніальної процесії чудесне розп'яття було перенесене в колегіальну каплицю, де відбулося урочисте благальне богослужіння.
Коли через двісті років було вирішено розібрати колегіальний собор святого Михайла, пам'ятне розп'яття завітало до Кафедрального собору і досі гостює там у затишній каплиці Найсвятішого Таїнства, в оточенні безлічі вдячних людських сердець різних епох, нагадуючи вірним про давнє чудо в залі Трибунальського суду. Старовинний стіл з випаленим відбитком диявольської долоні зберігся до наших днів, і туристи можуть побачити його в музеї у Люблінському замку.
Однією з люблінських цікавинок є камінь нещастя, про який ходить страшна легенда. Зараз цей камінь — справжнє прокляття для людей — далі спочиває на розі тихої вулички Єзуїтської і вищирює перехожим щербину від катівської сокири.
Схоже, що цей камінь походить із передмістя Славінек під Любліном. На початку XV століття він «виконував службові обов'язки» на Бернардинській площі — колишній площі Страт — у якості підстави під дубовий пень, по якому стікала кров засуджених до смертної кари.
Одного разу трапилося так, що кат відтяв голову невинної людини з такою силою, що пень розколовся навпіл, і сокира вищербила в камені глибоку зарубку. Потім хтось перекотив його на площу неподалік вул. Рибної. Одного разу йшла тією вулицею жінка з двійнятами і несла смачний обід чоловікові, що працював на будові. Біля каменя вона спіткнулася і впала, розбивши горщики об його поверхню. Запах приправленого супу привабив кількох бродячих собак, які накинулися на їжу, жадібно облизали камінь та всі попадали замертво. Вигляд мертвих тварин викликав надзвичайну сенсацію, а площа отримала назву Собачої гірки.
З часом люди переконалися, що дотик каменя рукою або босою стопою створює контакт між ним та людиною, накликаючи нещастя. Спокусився на камінь один пекар та використав його для печі під час спорудження пекарні. Незабаром сміливець згорів у цій печі — його зачинила власна дружина за допомогою помічника-коханця.
Проклятий камінь повернувся на Собачу гірку та осліпив муляра, який запекло вдарив його молотом. Згодом на цій площі на кошти Миколая Лося з Гродкова розпочалося будівництво храму Тринітаріїв. Після зведення стін люди вирішили закотити камінь у святиню і використати його при спорудженні вівтаря. Незабаром виявилося, що крім самої будівлі та дзвіниці, храм ніколи не буде завершений, бо забракло коштів на викінчення інтер'єрів. Через кілька десятків років стіни споруди викупив Павечковський, усунув камінь і перетворив будівлю на власний палац, який досі стоїть на Собачій гірці.
Після спорудження православного собору на Литовській площі, камінь нещастя опинився біля нього і спричинив смерть солдата, який впав з дзвіниці, розбивши голову об поверхню злостивця. Російські власті, побоюючись за долю собору через таке сусідство, вивезли камінь за місто. Під час будівництва порохового складу він якимсь чином потрапив у фундамент. Усім відомо, що у 1919 році пороховий склад вилетів у повітря.
Двадцять років камінь пролежав без жодних таємничих проявів. Нарешті, він опинився на розі вулички Єзуїтської, навпроти Тринітарської брами. Коли пришила війна, німецькі льотчики літали над Любліном, скидаючи бомби. І ось камінь знову проявив своє прокляття, адже найбільше людських жертв зазнала вуличка Єзуїтська, яка його прийняла, і Кафедральний собор, на який він споглядав крізь пройму Тринітарської брами. Незважаючи, на те, що ескадрилья робила великі кола, бомби падали, головним чином, у радіусі дії каменя нещастя.
Зараз цей камінь — справжнє прокляття для людей — далі спочиває на розі тихої вулички Єзуїтської і вищирює перехожим щербину від катівської сокири.
Зофію Філіповичову, як і інших чарівниць, у селі бити та сікти різками, прив'язаними до стовпа, а потім вигнати з села за десять миль, а якщо вони повернуться — відрубати голову або спалити на вогнищi.
У старих книгах Люблінського суду містяться описи кільканадцяти процесів чарівництво. Героїнею одного з них була Зофія Філіповичова — дівчина-челядниця пана Яна Подльодовського в с. Козіце
Зофія була надзвичайно дбайливою і старанною служницею, а тому швидко здобула прихильність свого пана. Незважаючи на велику різницю у віці, пан запалав до неї палкою жагою. Убога челядниця поводилася і керувала в його домі, як у своєму власному. З плином часу пристрасть старого пана Подльодовського до молодої Зофії почала холонути, і дівчина вирішила цьому запобігти будь-якою ціною. Вона бігала до ворожок по довколишніх селах, допитуючись що вона має вчинити. Одна з них порадила Зофії підмішати декілька крапель крові з підмізинного пальця у склянку з трунком і напоїти ним пана. Інша радила засушити голубине серце, перетерти його і з'їсти навпіл з паном. Ці поради виявилися ефективними. Пан завжди з радістю повертався додому до своєї Зофії, а та наполегливо продовжувала випробовувати нові способи, щоб це не припинялося. На жаль, через певний час здоров'я пана Подльодовського погіршилося. Зофія захвилювалася і гарячково почала шукати допомоги в знайомих ворожок. Ті наказали їй замістити хліб, встромити у нього три житні колоски і спекти. На жаль, обгорілі зерна жита безпомилково віщували близьку смерть пана. Так воно і сталося.
Новим власником с. Козіце став син покійника — Павел. Зухвала челядниця вирішила своїми приворотами прив'язати до себе молодого пана. Однак, ці спроби виявилися марними. Слуги донесли панові про відьмацтво Зофії. Оскільки молодий Подльодовський не був дуже дбайливим господарем, у його обійсті справи йшли погано. Гинула худоба, град нищив посіви. Молодий пан зрозумів, що причиною смерті батька і усіх інших невдач є хитра челядниця та її знайомі ворожки. Тому він наказав спіймати чаклунок і разом з Зофією віддати їх до суду війта в Любліні. Справа виявилася дуже заплутаною. Суд вирішив піддати обвинувачених потрійним тортурам. На щастя, той задум викликав обурення священиків і впливових мешканців Любліна. Отже, у вироку міського суду за 1640 рік можна прочитати наступне: «Зофію Філіповичову, як і інших чарівниць, у селі бити та сікти різками, прив'язаними до стовпа, а потім вигнати з села за десять миль, а якщо вони повернуться — відрубати голову або спалити на вогнищі
Найбільша у католицькому світі частка дерева Святого Хреста, що зберігається в Домініканському костьолі Любліна, спричинила багато значущих подій, що поєднуються золотими ланками у коштовний ланцюг. Перш за все, важливим є дивний поворот долі, пов'язаний з її прибуттям.
Для того, щоб Люблін став її резиденцією, велика княгиня Анна (X століття), одружившись із київським князем Володимиром, не хотіла виїхати з Константинополя, поки не випросила собі з королівської скарбниці святе дерево. Тому згодом, через декілька століть, київський князь Іван, в обмін на спалений татарами католицький кафедральний собор, вибрав у якості відшкодування для його єпископа Анджея з Кракова — саме святу реліквію, що зберігалася у скарбниці з часів Анни, дружини Володимира. Тому єпископ Анджей по дорозі до Кракова зупинився на відпочинок у люблінських домініканців. І тут усі чітко і виразно зрозуміли волю Божу: коні нізащо не хотіли зрушити з місця в подальшу дорогу, поки з воза не зняли скриню з реліквією. Тоді єпископ, зрозумівши значення цього надприроднього явища, вирішив залишити святе дерево в Любліні, узявши лише невеличку частинку для іншого храму. При спробі відколоти шматок дерева, долото пробило йому долоню. Тоді він відмовився від цього задуму і склав обітницю Богові, що святі реліквії стануть неподільною власністю і розрадою люблінських домініканців. Незабаром гданський купець Хенрик спокусився тією реліквію й викрав її зі святині, але проїхав тільки до місця, де зараз розташована будівля Люлінського католицького університету. Щось трапилося з конями, вони відмовилися йти далі. Це вже не вперше вища воля була виказана за посередництвом цих найшляхетніших тварин. Отже, купець покаявся, повернувся в місто, віддав святе дерево в руки настоятеля, а на місці свого прозріння заснував невеликий дерев'яний костел під заступництвом Святого Хреста. У домініканців почали відбуватися чудеса, увіковічені в розписах костьолу. Тяжкохвора Еуфемія Валіцька, віддавшись у заступництво реліквії — враз видужала. Ян Гриза, що мав хворі ноги, прочитавши молитви в чудесній каплиці, залишив милиці і, здоровим повернувся додому. У нотаріальних актах зафіксовано цілу низку перевірених зцілень і інших чудес.
Коли в 1649 році Богдан Хмельницький на чолі війська підійшов під Люблін, стривожені мешканці впали на коліна перед вівтарем у домініканському костьолі. Настоятель громади вирішив пройти з процесією з деревом Святого Хреста по Ратуші. І ось, коли процесія добігала кінця, на раптово потемнілих небесах з'явився потужний і грізний у своїй дивовижній ясності меч і почав плисти над містом, жбурляючи промені, наче блискавки. Із кожного променя з'являвся новий меч — аж доки усе небо вкрилося знаками боротьби, немовби ангельська рать стала до бою проти ворога миру. І побачив Хмельницький знаки на небі, і охопив його забобонний страх. Гетьман дав наказ відступати і з поспіхом утік.
В 1651 році, коли полковник Данило Нечай рушив з козацтвом проти польського війська, побожний і щасливий король Ян Казимир віддав долю битви під чудесне заступництво дерева Святого Хреста. Після загальної перемоги під Вінницею чернігівський воєвода Кшиштоф Тишкевич — за королівським наказом — віддав у дар домініканцям у Любліні булаву Нечая і сім здобутих хоругв.
У 1719 році велика пожежа Любліна* припинилася і згасла під чудотворним впливом дерева Святого Хреста, яке носила процесія у відблисках шаленого вогню. Цю подію зобразив тогочасний художник на стіні ризниці в домініканському соборі, а в наш час була зроблена копія цього розпису.
У вересні 1939 року, під час жахливого німецького нальоту на Старе Місто, віруючі також вийшли на процесію з деревом Святого Хреста і, обійшовши Трибунал, попрямували назад до храму. Із фактів випливає, що ця частина Старого Міста майже не постраждала від нальоту.
Святі реліквії, яким поклонялися король Ян Казимир, король Станіслав Август та безліч паломників минулого і сучасності, опікуються Любліном.**
Літо року Божого 1282. Литовці і ятвяги панують на люблінській землі. Лешек Чорний — краківський князь, вирушає на допомогу нашому місту. Дорога з Кракова довга. Коли військо нарешті дійшло до Бистриці, ворога вже немає — він від'їхав, почувши звістку про могутнього правителя. Втомлений Лешек засинає під дубом.
Уві сні до нього приходить святий Архангел Михаїл, подає йому королівський меч і промовляє: «Лешеку, сину Казимира, наздоганяй ворога!.
Лешек зі своїм військом негайно продовжив переслідування загарбника. І від руки князя поразки зазнали литовці та поразки зазнали ятвяги. Із вдячності за перемогу Лешек Чорний зрубав дуб, під яким йому наснився той сон, і його пень зробив підставою вівтаря. А вівтар став частиною заснованої князем святині, яка протягом шести століть служитиме городянам Любліна.
Сьогодні фарного костелу під заступництвом святого Михайла вже немає, але точно відомо, де росло дерево, в тіні якого бачив сновидіння Лешек Чорний.
Ніч була темна як ніколи, а вітер приніс до Любліна зливу. Коли блиснула чергова блискавка, освітлюючи трупним полиском ринок, вона освітила й віз, що стояв біля ратуші. Здивувалися всі, хто перед бурею заховався у ратуші, бо міські ворота давно вже були зачинені, і жоден віз не міг в'їхати. Здивування зросло ще більше, коли люди побачили, що віз, запряжений двома українськими волами, був без візника. На возі стояла скриня.
Коли прислужники, важко дихаючи, внесли її у приміщення і відбили скобу, вони були настільки вражені, що аж відскочили. Скриня була ущерть заповнена золотом і коштовностями. Зверху лежав лист, адресований до Якуба Кванти — того самого, який разом з Миколою сином Кристина і Матвієм Куміногою подарували бернардинцям землю для спорудження мурованого храму. Один із міщан швидко вибіг з Ратуші, щоб перевірити, чи не за лишилося ще щось на возі. Він не побачив ні воза, ні волів. А ворота міста надалі були зачинені.
На зламі XIII і XIV століття люблінські міщани добивалися міських прав. Однак вони ніяк не могли потрапити до пануючого в той час князя Владислава Локетека, що був зайнятий придушенням бунту краківських і сандомирських міщан. Нарешті з’явилася нагода, бо князь шукав союзників, і до Кракова поїхала делегація посланників, що складалася із декількох осіб.
Локетек прийняв їх дуже доброзичливо, вислухав розповіді про місто, дізнався, як під час навали татарів урятувалася коза, яка вигодувала в яру чимало діток, і пообіцяв послам дати привілей, про який вони просили. Залишилося тільки надати герб новому місту. І тут князь разом із посланником-домініканцем вирішили, що на гербі повинна бути зображена коза на згадку про татарський набіг, а також виноградна лоза. Герб повинен був опрацювати і намалювати краківський геральдик Микола. Але цей п’яничка десь пропав і люблінські посланці, добравшись нарешті до його дому, щоб одержати витвір, отримали якийсь запакований малюнок. Коли вони в дорозі його розпакували, то вжахнулися, що зганьблять місто — бо ж побачили старого волохатого цапа, що об'їдається виноградом. Даремно вони боялися — адже міщани так раділи з нагоди надання міських прав, що на герб взагалі не звернули уваги.
Її звали Геленка. А може Тереза? Вставала вона дуже пізно, бо дуже пізно лягала спати. Але коли тільки дівчина відчиняла віконце на другому поверсі кам'яниці під номером 4 на Золотій вулиці, рух на ній завмирав. Перехожі зупинялися і дивилися, чи з'явиться у вікні ясна голівка, або промайне клаптик білизни.
«Терезочко! Терезочко!», — линуло по Золотій. Так вигукували пустотливі хлопці, що бігали, по вуличках. Вони також хотіли хоч на хвилину побачити чарівну доньку золотаря. Її батько на першому поверсі мав магазин та, як і більшість ремісників, що мали тут свої майстерні, виготовляв красиві золоті каблучки, сережки та брошки.
Тереза ліниво потягалася в пухових перинах і грайливо сміялася. Донечка була найдорожчою коштовністю батька, який не дослухався до бурчання різних жіночок, що приходили у його майстерню. «Якщо я ще раз побачу, що мій чоловік дивно поводиться, коли ми проходимо повз ваш дім, то я цій вашій панночці коси повисмикую», — кричали вони на бідолашного золотаря. «Якщо я ще раз побачу, що мій син вибігає над ранком з ваших воріт, то я цій прекрасній Терезочці кістки порахую!», — додавали інші.
Бо певно тільки батечко не знав, що ночами до прекрасної панночки нишком приходять старі й молоді пани. А молода дама мала так багато шанувальників, тому що кожному з них вона гарантувала цілковиту конфіденційність. Вони заходили через одну браму, а виходили через іншу, ніколи не зустрічаючись. Єдиним свідком нічних побачень в кімнаті на другому поверсі Дому Золотаря був золотий півник на Тринітарській вежі. Цей півник до нинішнього дня кукурікає тільки тоді, коли крізь ворота проходить якийсь вірний чоловік.
Будівлю літнього театру охоче орендували для циркових вистав. На них завжди був аншлаг. Юзьо — саме так, мабуть, було звати панича, часто бував тут з друзями. Він на все життя запам'ятав той вечір, коли в театрі виступала мандрівна група акробатів. Світло гасових ламп відбивалося в розшитих блискітками костюмах прекрасних дівчат, що літали на трапеціях під куполом театру. І враз Юзьо побачив щось більш мерехтливе, ніж блискітки і зірки.
То були очі однієї з акробаток — чорноволосої красуні, яка носила сценічний псевдонім Інес. І закохався юнак із Любліна в циркову артистку. Вони ходили на прогулянки у світлі місячного сяйва. Юзьо гаряче запевняв дівчину, що його почуття ніколи не згасне. І серце прекрасної Інес відповіло взаємністю почуттям панича з Любліна. Кожного світанку, відразу після прощання з коханим, дівчина з тривогою відлічувала, як мало днів залишалося до кінця контракту. «Коли я поїду з міста — він про мене забуде», — журилася вона. Врешті Інес прийняла рішення. Увечері перед останнім виступом вона сповістила обранцеві: «Я готова — ти можеш представити мене матусі — я залишаюся».
Панич мало не знепритомнів, але не з через надмір ніжних почуттів, а з приводу перспективи повідомлення матері, що ось її найдорожчий єдиний син вибрав собі легковажну дівину без статків і репутації. Отож, він пояснив солодкій Інес, що вона не мусить заради нього іти на таку жертву і руйнувати свою сценічну кар'єру. «Я страшенно страждатиму, — солодко шепотів негідник — але якось змирюся». Інес кинула на панича страшний погляд і зникла. А під час останнього виступу, коли вона ширяла під самим дахом театру — замість схопити трапецію — впала додолу.
Душа нещасної самовбивці перетворилася на русалку — так з'явилася назва цілого кварталу. А до нинішнього дня в тутешніх закутках іноді чути шепотіння, стогони і зітхання. Особливо літом чоловіки пропадають тут цілими ночами і на вихідних.
Безмісячними і вітряними ночами Бернардинською вулицею краще не ходити. Зокрема, бажано тоді оминати палац Собєських. Бо не досить, що з поближньої — хоч і порожньої о цій порі — пивоварні долітають у такі ночі побожні співи і звук церковних дзвіночків, то ще в самому палаці відбувається щось дивне, таємниче, жахливе...
Скриплять сходи, стукають двері, раптово відчиняються вікна, в темних коридорах чути кроки... «Еге ж, повернувся Бочарський», — кивають головою найстаріші мешканці вулиці Бернардинської.
Ким був Бочарський? Коли Радзівілли, роками користуючись палацом Собєських, призвели його до руїни, вони продали споруди люблінському правникові Домініку Бочарському. Той у мурах будівлі вирішив улаштувати млин. Він звів вежу і помістив на ній крила вітряка. Правда, помістив їх горизонтально. Жоден вітер не міг привести в рух крила, розміщені таким чином, і бочарський збанкрутував.
Покинутий палац купили на торгах брати Бжезіньські, які спорудили в ньому паровий млин. Але Бочарський про свій палац не забув, а коли помер — почав з'являтися в ньому ночами. А в Любліні протягом довгих років про того, зазнав гучного банкрутства, говорилося: «вийшов як Бочарський на млині».
Прекрасним було сонце — можливо, травневе або липневе. Околиці нашого міста, яке ще не мало назви, потопали в зелені. Чиста і швидка Бистриця жваво дзюрчала серед узгір'їв. «Гей, рибалки, що це за місто?», — запитав князь, який разом зі своїм почетом зупинив коней біля річки. Він зіскочив з сідла, кинув зброєносцеві віжки і підійшов до людей, що стояли біля човнів. Ті завмерли від здивування, бо не дуже часто заможні пани затримували своїх коней на Бистриці.
«Ми не знаємо, пане», — пробелькотів найбільш відважний. «А, то ви також подорожуєте?», — зацікавився князь. «Ні, пане, ми живемо в місті, але воно не має назви», — пояснили рибалки, захоплено розглядаючи багате вбрання гостей і коштовну кінську збрую.
Почувши це, князь вирішив, що те місце на Бистриці зватиметься так, як риба, виловлена з ріки. Він наказав закинути сіті. Лицарі стояли на березі й дивилися. Коли витягнули невід, у ньому були дві рибини — щука і лин. І промовив князь, припинивши суперечку, яка відразу була виникла на березі: «Щука — це річковий вовк, а я не бажаю, щоб мешканці цього поселення були такими, а лин — лагідна риба, отже вибираючи одне з двох... зараз, зараз щука либонь лин... нехай це ваше місто Любліном зветься. І задоволений князь поїхав із Любліна.
У щоденній газеті «Зємя Любельска» за 20 березня 1906 року, в рубриці «міська хроніка», вміщено тривожну замітку під заголовком «Вбивство у потязі». Автор інформував: «До мешканців міста Любліна дійшли звістки, начебто донька колишнього підполковника Рязанського полку пана Менсена — пані Кондратьєва, що уже досить давно проживає в нашому місті, подорожуючи однією із залізниць на заході країни, була вбита, а її тіло знайдено біля бульвару».
Чутки, які дійшли до мешканців Любліна, були правдиві. Пані Тамара Кондратьєва — дружина російського банкіра і промисловця, була вбита в доволі загадкових обставинах. Імовірно, її штрикнули ножем у поїзді, а тіло покинули у привокзальному скверику в Кракові.
Чи саме Краків був метою її поїздки? А може вона вирушала на відпочинок, на один із модних тоді курортів — може до Баден-Баден, а може до Криніци? Цього польська спільнота не знала. Останки Тамари були перевезені в Люблін і поховані на кладовищі по вулиці Липовій. На її могилі встановлено висічену із пісковика колону, що зображає розбитий стовбур дерева. На колоні видніється невелика овальна фотографія жінки — чарівна голівка, струнка неприкрита шия, кругле обличчя з великими таємничими очима і високим «коком», зачесаним за останньою модою.
Вона, без сумніву, була красивою і загадковою особою. Біля цієї могили ще багато років зупинялися не тільки ті, хто її знав, але й усі мешканці Любліна, зворушені її таємничою смертю. Зі здогадів про вбивство якими люди ділилися над могилою Тамари, можна було б скласти великий роман про людей тієї епохи, занурених в політику, пристрасть, азарт, у справи грошей і честі.
Тамара — молоденька заміжня жінка із незвичайним темпераментом, непередбачуваними забаганками, яка не зважала на традиційні звичаї, зраджувала чоловіка з претензійним офіцериком, що прагнув швидкої кар'єри — в певний момент стала тягарем для обох цих мужчин. Чоловік не міг задовольнити усі її забаганки, а тривалий скандальний роман з примхливою й ексцентричною заміжньою жінкою не був сприятливим для кар'єри амбіційного офіцера. У Любліні в міжвоєнні роки говорили про дві версії цієї смерті. Одні були переконані, що жінка стала жертвою бандита з ножем, найнятого коханцем, інші вважали, що її штрикнув ножем убивця за дорученням ревнивого і приниженого чоловіка.
Неможливо повірити, що вона подорожувала сама. Дами з її кола вирушали в подорож із прислугою. Однак, злочинець застав її в купе поїзда саму, вбив і мертву зміг винести з вагону. Чи міг він мати співучасника? Це питання теж залишається без відповіді. У плітках з'являлося прізвище люблінського вбивці Мар'яна Марчика — саме його, якщо вірити мешканцям Любліна — ніби найняли для вбивства Тамари. Через кілька років, уже під час воєнного лихоліття, Марчик загинув. Невідомий винуватець скерував у нього три влучні постріли. А надгробна фотографія прекрасної жінки висіла ще на могильній колоні у шістдесятих роках. В 1966 році — у шістдесяту річницю смерті Тамари Кондратьєвої в Люблінській церкві дзвонили дзвони
Джерело: Zbigniew Włodzimierz Fronczek, Romans w Lublinie (Encyklopedia lubelskich legend, sensacji i anegdot), Polihymnia 2007